A A A K K K
для людей із порушенням зору
Олександрійська громада
Рівненська область, Рівненський район

с. Ремель

СЕЛО РЕМЕЛЬ

Населення 149, плаща 0,28 км2

Ремель - це зовсім невеличке село в теперішній Олександрійській територіальній громаді Рівненської області. Всього п'ятдесят хат і 132 мешканці.

Перша згадка про с.Ремель датується актом 1603 року. Тодi, пiд назвою «Ремлє» він належав до замкових володiнь Рiвноrо як власнiсть Олександра Острозькоrо. У 1617 роцi поблизу Ремля частина роти каральникiв, яка поверталися з Козлина, забрала з кошар найкращих коней. За свiдченням 1656 року в Ремлі зупинявся i дiяв каральний заriн козакiв, яких пiдтримували селяни.

Починаючи з 1748 року утверджується назва Ремель.

За даними 1889 року, «деревня Ремля» вiдходила до Забороля. На той час вона мала 38 садиб, водяний млин, вітряк, дьогтярню. Два роки після того в Ремлi було споруджено капличку, міждорiжний хрест.

За народними переказами, Ремень асоцiюють з старовинним словом рема «течія»: «надрiчковий чагарник». Тут, мовляв, забудови зростали при ремi, пробивалась до Горинi рiчечка Вир, де буйно залягали кущовi зарослi.

 

На початку XX століття в селі мешкало понад 500 людей і було 104 селянські господарства. То було колись...

Село не мало власної церкви і на богослужіння ходило до сусіднього села Козлина і разом з ним святкувало сільський храмовий празник Покрови.

 

...Згідно з так званим Ризьким мирним договором, в якому менше всього рахувались з інтересами українців, теперішня Рівненська область увійшла до складу Речі Посполитої, і відтоді її почали активно заселяти польськими колоністами, для яких відбирали найкращі українські землі й віддавали їм. Українське населення внаслідок санаційної політики Польщі було дове­дене до крайнього зубожіння. Воно вимушене було продавати за копійки продукти своєї праці єврейським спекулянтам, бо гоноровий поляк не хотів їх купувати. Всякий протест проти насильства жорстоко придушувався. З інтересами місцевого населення ніхто не рахувався. Його постійно принижували, над ним постійно безкарно знущались. Тож не дивно, що прихід Радянської влади у вересні 1939 українці сприйняли як визволення від панської неволі і з надією на краще життя...

Цього не сталось.

Невдовзі стало зрозуміло, що одного окупанта замінив інший.

Відтак війна і німецька окупація. Багато молодих хлопців вступили у охоронні команди, звані шуцманшафт-поліцією(тоді полідіянтів у народі звали шуцманами), які були спочат­ку у складі допоміжної поліції Третього райху на окупованих територіях. Формувались вони з військовополонених і місце­вого населення. З кінця 1941 року для них було запроваджено чорні однострої, перешиті з колишніх чорних одностроїв СС, які в Німеччині були вилучені та замінені на сірі.

Невдовзі з’ясувалось, що набраних в поліцію хлопців ні­мецьке командування використовує на задоволення власних інтересів. Їх примушували обдирати місцеве населення, відбираючи у селян м’ясо, яйця, молоко та інші продукти харчування, та придушувати спротив.

Прозріння прийшло не відразу...

В навколишніх лісах вже діяла Українська Повстанська армія, тож після переговорів з її командуванням одночасно майже всі українці шуцманшафт-поліції покинули свою службу і, прихопивши велику кількість зброї, поповнили ряди бійців УПА, що викликало неабияку лють німецького командування і бажання жорстоко помститися.

Ряди поліції були негайно поповнені поляками, які віддавна горіли ненавистю до українців, вважаючи, шо це вони, поляки, є господарями цієї землі, а українцеві на ній немає місця.

Поміщик на прізвище Колодзєйчик з хутора між Ремлем та Олександрією, який славився тим, шо тримав величезну пасіку, мав жінку з Полтавщини і прийняв православіє, доповів німецькому командуванню, що найбільший осередок україн­ських повстанців є в селі Ремлі. Через декілька днів війська СС о третій годині ночі 17 березня 1943 року оточили село потрійним кільцем, пропустили всередину кільця озброєних до зубів польських шуцманів, які із садистичною насолодою взялись за пекельну справу. Вони розстріляли людей, шо спали вдома і не сподівались нападу, а відтак запалили село, кидаючи у вікна селянських хат гранати.

Були у дровітні спалені живцем всі діти, які того дня при­йшли до школи. Були живцем спалені ті, що могли стати вчи­телями, інженерами, вченими, артистами, зрештою, ратаями своєї рідної землі. Не судилось, не стали...

Розправа тривала до обіду. Потім кати поїхали на обід в Осаду Креховецьку, де була їхня база, покинувши село, що горіло. Решта людей, шо залишились живими, не знали цього. Коли б знали, що убивць нема в селі, то багато хто ще міг би врятувати своє життя. Опісля кати повернулись і докінчили свою пекельну справу, вишукуючи живих. Села не стало. Згоріли хати, згоріли дерева, залишилось саме згарище. Якимсь дивом збереглась капличка посеред села, школа (бо була мурована) та цвинтар край села.

За декілька днів у село повернулись лелеки. Вони довго кружляли над згарищем, а відтак відлетіли - їхніх гнізд вже не було...

Стояли обвуглені дерева, обгоріли вербові котики, які нес­ли святити у Провідну неділю до церкви. На Горині скресала крига. Йшло до весни...

Врятувалось тільки 73 людини, серед них сім’я Василя Максимчука. Тепер з них залишилось тільки п’ятеро, і тільки одна людина живе у Ремлі.

Було видане розпорядження розстрілювати на місці за переховування селян з Ремля.

Через декілька днів німецьке командування дало розпо­рядження, щоб мешканці сусіднього села Козлина поховали жертв розправи. Над тілами тих, хто вирвався з пекла, але їх наздогнали кулі шуцманів, вже зграями кружляли ворони...

Посеред села була вирита глибока яка, в яку були знесені обвуглені людські кістки. За підрахунками передвоєнного го­лови сільради Василя Максимчука, якому вдалось врятуватись з сім’єю, їх було 390 (85% усіх мешканців села). На могилі жертв німецьких нацистів та польських шовіністів було поставлено звичайний дерев’яний хрест, який потім замінили на високий хрест з чорного граніту.

Тіла тих, кого розстріляли шуцмани при спробі втечі і які не згоріти у вогні, були закопані там, де їх було вбито. На полях, городах, садках, при дорозі...

Перестали в селі співати соловейки і кувати до стиглого колоса зозулі. Село зникло з лиця землі. Ніби його і не було зовсім... Не збереглося жодної світлини мешканців села, не збереглося жодного документу. Все забрав з собою пекельний вогонь того 17 березня 1943 року.

З намови польських шуцманів така ж доля мала спіткати Козлин та Забороль. Однак в обороні мешканців тих сіл стала Українська Повстанська армія, вже підкріплена колишніми хлопцями з допоміжної поліції.

 

В 1960-х роках у пресі почали з'являтись перші ко­ротенькі повідомлення про трагедію Ремля.

 

Зараз у селі, неподалік пам’ятника та могили жертв, є церк­ва, посвячена Мироносицям.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Авторизація

УВАГА!

Шановні користувачі нашого сайту. В процесі авторизації будуть використані і опубліковані Ваші:

Прізвище, ім'я та по батькові, а також регіон прописки.

Решта персональних даних не будуть зберігатися і не можуть бути використані без Вашого відома.