A A A K K K
для людей із порушенням зору
Олександрійська громада
Рівненська область, Рівненський район

Рід князів Любомирських в с. Олександрія / Rodzina książąt Lubomirskich we wsi Oleksandria

Дата: 12.11.2021 09:01
Кількість переглядів: 665

Палац князів Любомирських в с. Олександрія / Pałac książąt Lubomyrskich we wsi Aleksandria

За радянських часів титулованих осіб згадували виключно як визискувачів і гнобителів, які утискували і грабували. Було, звісно, й таке, проте… Нерідко долі магнацьких родин були такими ж трагічними, як і в інших звичайних людей, а часом ще трагічнішими. Представники польської еліти на Західній Україні одними з перших потрапили під жорна репресивної машини НКВС. Бити польських панів “зброєю, косами, вилами і сокирами”, бо “не повинно бути місця на землі Західної України панам і підпанкам, поміщикам і капіталістам…” закликав робітників і селян Західної України у своєму зверненні командувач Українським фронтом Семен Тимошенко. Першими жертвами нової влади якраз і стали поміщики, осадники, державні службовці, військові.

Понад 200 років Рівне було приватновласницьким містом, яким володіла заможна і впливова князівська династія Любомирських.

Рівненську лінію Любомирських започаткував Воєвода Сандомирський Єжи Олександр Любомирський, купивши рівненські маєтності в 1723 році в попередніх власників.

У сім’ї передостаннього дідича рівненських маєтностей князя Станіслава Міхала Любомирського і Ванди Марії Гелени в Рівному народилося четверо дітей — Адам Ян, Губерт Станіслав, Марія Зоф’я (у заміжжі Замойська), Анна Ядвіга Марія (у заміжжі Радзівілл).


Князь Станіслав Любомирський / Książę Stanisław Lubomirski

Брати Адам і Губерт Любомирські / Bracia Adam i Hubert Lubomyrscy

Княгиня Ванда Марія відійшла в кращий світ у травні 1910-го в Рівному, а князя Станіслава смерть спіткала в грудні 1918-го в Ходорові, що на Львівщині.

Відтак Рівне успадкував найстарший із синів 45-річний Адам Ян Казимир. А на два роки молодшому 43-річному Губерту Станіславу Владиславу дісталося містечко Олександрія (тепер адміністративний центр Олександрійської територіальної громади).


Князь Губерт був людиною ліберальних поглядів, доброзичливо ставився до місцевого населення. Чи не найбільшим його захопленням були коні. Князь мав величезні стайні, займався виведенням і вирощуванням породистих коней. У 1920-х роках на ярмарку в Луцьку його коні викликали справжній фурор. А на Великих Торгах Волинських у Рівному князь Губерт Любомирський удостоївся срібної медалі за породу коней.

Губерт Любомирський в 1911 році узяв шлюб з Терезою Катажиною з Радзівіллів.


Майбутня дружина князя Губерта Тереза Радзівілл / Przyszłą żoną księcia Huberta jest Teresa Radziwiłł

Молода княгиня народжувала дітей практично через рік-два. І в 1928-у їх було восьмеро. Мешкали подружжя спочатку в Києві, а до Рівного приїхали в 1918-у після смерті князя Станіслава. “Золотий” вересень 1939-го зруйнував їхню сім’ю. Куля червоного комісара, яку князь отримав просто на подвір’ї свого помістя, не дала йому зустріти своє 64-річчя.

Польські джерела наводять уривок з щоденника графині Хелени Потоцької, яка 23 листопада 1939 року писала про  арешт його брата – князя Адама Любомирського та смерть князя Губерта під час сварки з радянським комісаром. Мовляв, одного дня комісар прийшов із солдатами і зайняв частину будинку. А коли прийшли вдруге, то зажадали увесь будинок. Тоді старий князь не витримав і вступив у суперечку з радянськими вояками, за що і отримав кулю. Далі Потоцька писала, що через це дружина Губерта Тереза живе в сільській халупі.

У книзі нащадка князів Любомирський – Яна Спитека Тарновського, також є розповідь про те, як помер князь Губерт Любомирський:
“Його вбили, не зважаючи на те, що місцеві жителі з його маєтку вступилися за нього… Комісар пішов у компанії червоних міліціонерів до князівської садиби, збираючи по дорозі всіх місцевих, кого зустрічав. У маєтку він запитав присутніх, чи мають вони скарги на князя. Усі, навіть червоні поліцейські, сказали “ні”. Комісар запитав, чи князь когось скривдив. Усі заперечили і просили, аби князеві не чинили кривди. Тоді комісар звернувся до українського хлопця і запитав: “Чи має князь перед вами борг?”. Хлопець відповів, що князь заборгував йому 100 злотих за коня. Тоді князь Губерт пішов до каси, щоб дати хлопцеві гроші, хоча не пам’ятав такого боргу, водночас комісар дав хлопцеві револьвер і закричав:”Стріляй у нього!”. Оскільки хлопець не наважувався, то комісар вистрелив сам. Князь упав поранений, але зміг підвестися і зайти в будинок. Дружина князя хотіла допомогти чоловікові, але комісар не дозволив. Наступного дня в містечку поповзли чутки, що князь видужає. Йому допоміг доктор Дзевульський, офіцер польської армії, якого згодом заарештували. Однак через кілька днів, 21 вересня 1939 року, той самий комісар з’явився в маєтку і вбив князя. (Протокол № 239, свідчення доктора Яна Бадера, 42 р., із Кракова)”.

Ось що згадують про князя Губерта і родину Любомирських олександрійці: 

До 17 вересня 1939 року села Олександрія, Любомирка або Любомирськ, довколишні хутори Новини, Черепашник (сьогодні їх не існує) належали князям Любомирським. Нині є залізнична станція Любомирськ і село Нова Любомирка, Рівненського району Рівненської області.

Місцеві жителі згадують про останнього князя Губерта як про доброго порядного, не дуже багатого, як на їхні уявлення (не розкошував), князя або пана, як вони його називали. Мав у Любимирці тартак, де різали ліс, на Соломці (село Костопільського району) переробляли молоко, робили масло, сир (там управляв Петро Василейко з Олександрії).

Дату народження Губерта не пам’ятає ніхто, лише рік – 1875, але кажуть, що він був онуком Фрідріха (Фредеріка) Любомирського, про якого у місцевій церкві є пам’ятна табличка з написом про те, що Свято-Преображенська православна церква була побудована у 1842 році за сприяння Фрідріха Любомирського.

Губерт Любомирський мав фільварок на території місцевого парку, за словами старожилів побудований вже самим Губертом. Житловий будинок був двоповерховим прямокутної видовженої форми з великою кухнею, кімнатами, недалеко (у напрямку до річки) були господарські будівлі, підвальний склад, де зберігалися фрукти, овочі, була конюшня. Від будинку вела грабова алея (частково збереглася до сьогодні) до костелу (метрів 300-400), куди родина князя ходила на службу.

Від костелу вниз до річки Горинь були городи князя, там вирощувалися різні овочі, на збирання яких він наймав сільських людей. Завжди справно платив за день роботи від 80 грошей до 1 злота кожному (про це згадує Віра Гордійчук, 93 роки, яка ще підлітком працювала у князя).

Старожили згадують про пані Ядвігу, дружину князя і його молодшого сина (років 12) Гераклюша (Геракліша), який жив з ними. Старші діти князя жили і навчалися в Європі, в Олександрію майже не приїжджали. Це дочки Андзя (Анна) і Ванда (вчилася у Варшаві на лікарів) і сини: Губерт, Януш, Зіслав.

Віра Семенюк, 86 років згадує, що Андзя приїжджала з нареченим із Варшави, але князь не дав дозволу на їхній шлюб.

Віра Гордійчук говорить, що пані була добра, прихильна до сільських дітей, які на католицьке Різдво приходили до князя колядувати з польською колядкою. Пані виносила цукерки, давала кожному по 1 злоту, завжди казала «Мої дзецкі ладни». Колядували діти і на православне Різдво, їх теж приймали у домі князя. Нині покійний Володимир Яковець, розповідав, що наприкінці 30-их років він разом з іншими сільськими хлопцями приходили з Вертепною виставою до князя. Якось у нього були приїжджі гості, парубки сподівалися на панську щедрість, проте князь виніс колядникам всього 1 злот, чим трохи розчарував їх.

Віра Гордійчук згадує, що вона разом з іншими дітьми бігала дивитися, як пани приїжджали з полювання на ведмедя – візьмуть того ведмедя, підвісять між деревами, а діти дивляться.

Про останні дні життя і смерть князя Губерта розповіді старожилів є подібними, проте найточніше про ці дні і подальшу долю родини князя згадує Віра Семенюк, батько якої Петро Андрійович Семенюк (по-вуличному Шминдер) працював у князя і був безпосереднім свідком цих подій.

17 вересня 1939 року «перші совіти», як їх називали селяни, перейшли кордон тодішньої Польщі, де почалася війна і якій належали українські землі. Князю говорили, щоб виїжджав, але він казав, що нічого нікому не винен, нікого не образив і не вбив, тому немає чого боятися.

У ці вересневі дні в Олександрії з’явилися комісари на конях. Вони їхали по довколишніх селах, повідомляючи про визволення, возз’єднання з Радянською Україною і прихід радянської влади. Одного разу двоє на конях зупинилися в центрі села, зайшли до будинку князя, прострелили йому бік і далі поїхали. Пані мала медичну освіту, за словами селян, і першого разу врятувала свого чоловіка. Але згодом, два тижні по тому ці ж комісари вернулися. Вони вивели князя на подвір’я зі словами: «Ты, подлец, то ты еще жив?», один з них вистрілив з пістолета йому в рот. Це бачив Петро Семенюк. Кров хлинула ротом, князь упав. Семенюк і пані внесли його на ганок, зав’язали рот, але смерть була неминучою.

На Любомирці, де був тартак, зробили труну. Петро Семенюк і Кирило Грицюк зрізали в лісі дуб, зробили хрест. Дід Кирило витер воза, на якому возили гній, і так на тому брудному возі везли труну з покійним на кладовище (воно було недалеко від будинку, метрів 300). За возом йшли люди, діти держалися за ручки – палиці, які виступали за бокові дошки. Про це добре пам’ятає Віра Гордійчук, яка теж ішла за возом. Пані дуже плакала, її підтримував Гераклюш і все говорив, щоб вона не плакала, бо прийдуть совіти і їх теж поб’ють.

Поховали князя Губерта на сільському кладовищі в Олександрії. А дружина князя – Тереза Катажина – в липні 1940 року влаштувала символічну могилу Губерта Любомирського на кладовищі у Вілянові (тепер один із районів Варшави). Сама ж Тереза Катажина померла у Варшаві в 1975 році у 85-річному віці.

За два тижні після похорону княгиню, сина Гераклюша а також вісімдесятирічного діда Якима, що жив навпроти князівського будинку і був фірманом у князя вислали до Казахстану. Дід Яким там одразу й помер. За словами Віри Семенюк, княгиня із заслання написала своєму племінникові у Швецію і він добився звільнення і забрав їх звідти у Польщу. У 1958 році княгиня приїжджала в Олександрію. Вона приїхала із супроводжуючим, заходила на подвір’я хати, де жив колись фірман Яким, але його внук не впустив їх у хату, бо не знав, хто вони. Пані набрала землі з могили свого чоловіка і за словами Віри Семенюк, відвезла до Варшави на могилу, де поховані предки.

Пізніше, Віра Петрівна, перебуваючи на екскурсії у Варшаві, відвідувала княгиню. Вона жила у Варшаві, ніби на вулиці Лазенки, на 9 поверсі. Віра Петрівна привіталася, поцілувала пані в руку, а та пригощала чаєм, передала подарунки батькові Віри Петрівни (білизну, одяг і т. ін.), як подяку за те, що допомагав поховати князя.

Після війни із 1944 року у князівському будинку була сільська лікарня, нині на його місці збудовані пізніше два двоповерхових багатоквартирних будинки. У переробленому приміщенні костелу, з якого радянські «ястребки» скинули хрест після війни, нині сільський будинок культури.

На сільському цвинтарі збереглася могила одного із ксьондзів – Клеменса Романовського (1834-1910 р.р.). Є також надгробок на могилі Амеліни Чорбової Стемпковської у дівоцтві Любомирської (1795-1878) (фото цих могил є у книзі Чеслава Хитрого), але останній надгробок був збитий деревом під час бурі і сьогодні кілька його частин лежать біля могили.

Понад двадцять років тому (2000 – і роки) дубовий хрест на могилі Губерта Любомирського струхлявів, на його місце за сприяння церковного старости Свято-Преображенського храму УПЦ КП (зараз ПЦУ) нині покійного Василя Парипи було поставлено металевий хрест, могила і місце навколо неї були доглянуті. На хресті є лише роки народження і смерті князя – 1875-1939, ймовірно це було у вересні, про день ніхто не пам’ятає.

Куток сільського кладовища, де могила князя, який був захаращений і занедбаний, нині розчищено. Сьогодні вже майже не можна знайти польських надгробків, крім тих, про які було сказано. По старих польських похованнях відбуваються нові поховання. 

У 2018 році коштом парафіян Свято-Преображенської парафії та небайдужих жертводавців було встановлено гранітний хрест на могилі Губерта Любомирського зі словами подяки його дідові Фрідріху Любомирському за сприяння у побудові православного храму. Хрест освятив о. Сергій Лучанін.

Зарослі руїни на місці колишнього двору Любомирських в Олександрії ще недавно можна було знайти. Залишився парк, висаджений князями в ХІХ столітті, який є пам’яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення.

***********************

W czasach sowieckich osoby utytułowane były pamiętane wyłącznie jako szantażyści i ciemiężcy, którzy uciskali i rabowali. Oczywiście coś takiego istniało, ale... Często losy rodzin magnackich były równie tragiczne jak innych zwykłych ludzi, a czasem nawet bardziej tragiczne. Przedstawiciele polskiej elity na Zachodniej Ukrainie jako jedni z pierwszych padli pod kamieniami młyńskimi represyjnej machiny NKWD. Bić panów polskich „bronią, kosami, widłami i siekierami”, bo „nie powinno być miejsca na ziemi Zachodniej Ukrainy dla panów i podpanów, obszarników i kapitalistów…” – nalegali robotnicy i chłopi zachodnich Ukraina w swoim przemówieniu dowódca Frontu Ukraińskiego Siemion Tymoszenko. Pierwszymi ofiarami nowego rządu byli właściciele ziemscy, osadnicy, urzędnicy i wojsko.

Przez ponad 200 lat Równe było prywatnym miastem bogatej i wpływowej książęcej dynastii Lubomirskich.

Linię rówieńską Lubomirskiego zapoczątkował wojewoda sandomirski Jerzy Ołeksandr Lubomirski, który w 1723 r. odkupił dobra rówieńskie od poprzednich właścicieli.

W rodzinie przedostatniego spadkobiercy dóbr rówieńskich księcia Stanisława Michała Lubomyrskiego i Wandy Marii Heleny w Równem urodziło się czworo dzieci — Adam Jan, Stanisław Stanisław, Maria Zofia (męża Zamoyska), Anna Jadwiga Maria (męża Radziwiłły).

Księżna Wanda Maria zmarła w maju 1910 r. w Równem, a książę Stanisław zmarł w grudniu 1918 r. w Chodorowie obwodu lwowskiego.

W ten sposób Równe odziedziczył najstarszy z synów, 45-letni Adam Jan Kazimyr. A dwa lata młodszy, 43-letni Hubert Stanislav Vladyslav otrzymał miasto Oleksandria (obecnie centrum administracyjne gminy terytorialnej Oleksandrii).

Książę Hubert był człowiekiem o liberalnych poglądach, życzliwy dla miejscowej ludności. Konie nie były jego największym hobby. Książę miał ogromne stajnie, zajmował się hodowlą i hodowlą koni pełnej krwi. W latach 20. na jarmarku w Łucku jego konie wywołały prawdziwą sensację. A na Wielkim Jarmarku Wołyńskim w Równem książę Hubert Lyubomyrsky otrzymał srebrny medal za rasę koni.

W 1911 r. Hubert Lubomyrski ożenił się z Teresą Katarzyną z Radziwiłłów.

Młoda księżniczka rodziła dzieci prawie co rok lub dwa. A w 1928 było ich ośmiu. Para najpierw mieszkała w Kijowie, a do Równego przybyła w 1918 roku po śmierci księcia Stanisława. „Złoty” wrzesień 1939 roku zniszczył ich rodzinę. Kula czerwonego komisarza, którą książę otrzymał właśnie na dziedzińcu swojej posiadłości, uniemożliwiła mu spotkanie 64. urodzin.

Źródła polskie przytaczają fragment pamiętnika hrabiny Heleny Potockiej, która pisała 23 listopada 1939 r. o aresztowaniu swego brata, księcia Adama Lubomyrskiego, oraz o śmierci księcia Huberta podczas kłótni z komisarzem sowieckim. Powiedział, że pewnego dnia komisarz przyjechał z żołnierzami i zajął część domu. A kiedy przyszli drugi raz, zażądali całego domu. Wtedy stary książę nie mógł tego znieść i wdał się w kłótnię z żołnierzami radzieckimi, za co otrzymał kulę. Później Potocka napisała, że ​​z tego powodu żona Huberta, Teresa, mieszka w wiejskiej chacie.

W księdze potomka książąt Lubomyrskich Jana Spitka Tarnowskiego znajduje się również opowieść o śmierci księcia Huberta Lubomyrskiego:

„Zginął, mimo że stanęli w jego obronie miejscowi mieszkańcy jego majątku… Komisarz udał się w towarzystwie czerwonych milicjantów do majątku książęcego, zabierając po drodze wszystkich napotkanych miejscowych. W posiadłości zapytał obecnych, czy mają jakieś skargi na księcia. Wszyscy, nawet czerwoni policjanci, powiedzieli „nie”. Komisarz zapytał, czy książę kogoś obraził. Wszyscy sprzeciwiali się i prosili, aby nie krzywdzić księcia. Wtedy komisarz zwrócił się do ukraińskiego chłopca i zapytał: „Czy książę jest ci coś winien?”. Chłopiec odpowiedział, że książę jest mu winien 100 zł za konia. Wtedy książę Hubert podszedł do kasy, aby dać chłopcu pieniądze, choć takiego długu nie pamiętał, jednocześnie komisarz podał chłopcu rewolwer i krzyknął: „Zastrzel go!”. Ponieważ chłopiec się nie odważył, komisarz zastrzelił się. Książę padł ranny, ale zdołał wstać i wejść do domu. Żona księcia chciała pomóc mężowi, ale komisarz na to nie pozwolił. Następnego dnia po mieście rozeszły się pogłoski, że książę wraca do zdrowia. Pomógł mu dr Dzewulski, później aresztowany oficer Wojska Polskiego. Jednak kilka dni później, 21 września 1939 r., ten sam komisarz pojawił się w majątku i zabił księcia. (Protokół nr 239, zeznanie dr Jana Badera, lat 42, z Krakowa)”. 

 

Oto, co Aleksandryjczycy pamiętają o księciu Hubercie i rodzinie Lubomirskich:

Do 17 września 1939 r. wsie Oleksandria, Lubomyrka lub Lubomirsk, pobliskie przysiółki Novynia, Czerepasznik (dziś już nieistniejące) należały do ​​książąt Lubomirskich. Obecnie znajduje się tam stacja kolejowa Lubomirsk i wieś Nowa Lubomyrka, powiat rówieński, obwód rówieński.

Okoliczni mieszkańcy pamiętają ostatniego księcia Huberta jako dobrego, porządnego, niezbyt bogatego, jak im się wydawało (nie był luksusem), księcia lub pana, jak go nazywali. Miał tartak w Lubimirce, gdzie rąbali drewno, w Sołomce (wieś powiatu kostopolskiego) przerabiali mleko, robili masło i sery (zarządzał tam Piotr Wasilijko z Oleksandrii).

Nikt nie pamięta daty urodzin Huberta, tylko rok 1875, ale mówią, że był wnukiem Fryderyka (Fryderyka) Lubomyrskiego, o którym w miejscowej cerkwi wisi tablica pamiątkowa z napisem, że cerkiew Przemienienia Pańskiego został zbudowany w 1842 roku przy pomocy Fryderyka Lubomyrskiego.

Hubert Lyubomyrskyi miał folwark na terenie miejscowego parku, który według dawnych czasów wybudował sam Hubert. Budynek mieszkalny był dwukondygnacyjny, prostokątny, o wydłużonym kształcie z dużą kuchnią, pokojami, w pobliżu (od strony rzeki) znajdowały się budynki gospodarcze, piwniczny magazyn, w którym przechowywano owoce i warzywa, oraz stajnia. Aleja grabowa (częściowo zachowana do dziś) prowadziła z domu do kościoła (300-400 metrów), gdzie rodzina książęca szła na nabożeństwo.

Od kościoła aż do rzeki Horynia rozciągały się ogrody książęce, w których uprawiano różne warzywa, do których zbioru najął wieśniaków. Zawsze słusznie płacił za dzień pracy od 80 zł do 1 zł (wspomina to Wira Gordijczuk, lat 93, która jako nastolatka pracowała u księcia).

Starzy wspominają mieszkającą z nimi panią Jadwigę, żonę księcia i jego najmłodszego syna (12 lat) Heraklyusza (Heraklisz). Starsze dzieci księcia mieszkały i studiowały w Europie, prawie nigdy nie przyjeżdżały do ​​Aleksandrii. Są to córki Andzia (Anna) i Wanda (studia medyczne studiowała w Warszawie) oraz synowie: Hubert, Janusz, Zislav.

Wiera Semenyuk, lat 86, pamięta, że ​​Andzia przyjechała z narzeczonym z Warszawy, ale książę nie wyraził zgody na ich ślub.

Vera Gordiychuk mówi, że pani była miła i serdeczna dla wiejskich dzieci, które przychodziły do ​​księcia na katolickie Boże Narodzenie, aby kolędować polską kolędą. Pani przynosiła słodycze, każdemu dawała po złotówce, zawsze mówiła "cukierki moich dzieci". Dzieci kolędowały także w prawosławne Boże Narodzenie, przyjmowano je także w domu książęcym. Nieżyjący już Wołodymyr Jakowiec opowiadał, że pod koniec lat 30. wraz z innymi wiejskimi chłopcami przyszedł do księcia z jasełkami. Dawno, dawno temu miał gości, służba liczyła na hojność pana, ale książę dał kolędnikom tylko złotówkę, co ich trochę rozczarowało.

Wiera Gordijczuk wspomina, że ​​razem z innymi dziećmi pobiegła zobaczyć, jak panowie wracają z polowania na niedźwiedzia – brali tego niedźwiedzia, wieszali między drzewami, a dzieci patrzyły.

Podobnie opowiadają weterani o ostatnich dniach życia i śmierci księcia Huberta, ale Vira Semenyuk, której ojciec Petro Andriyovych Semenyuk (znany z ulicy Szminder) pracował dla księcia i był bezpośrednim świadkiem tych wydarzeń, wspomina a najdokładniej o te dni i późniejsze losy rodziny książęcej.

17 września 1939 r. „pierwsze Sowiety”, jak ich nazywali chłopi, przekroczyły granicę ówczesnej Polski, gdzie rozpoczęła się wojna i do której należały ziemie ukraińskie. Kazali księciu odejść, ale on powiedział, że nikomu nic nie jest winien, nikogo nie obraził ani nie zabił, więc nie ma się czego bać.

W tych wrześniowych dniach w Aleksandrii pojawili się komisarze na koniach. Jeździli po okolicznych wsiach, opowiadając o wyzwoleniu, zjednoczeniu z Ukrainą Sowiecką i nadejściu władzy sowieckiej. Pewnego dnia dwóch mężczyzn na koniach zatrzymało się w centrum wsi, weszło do domu księcia, strzeliło mu w bok i odjechało. Według wieśniaków ta pani miała wykształcenie medyczne i za pierwszym razem uratowała męża. Ale później, dwa tygodnie później, ci sami komisarze wrócili. Wyprowadzili księcia na podwórko ze słowami: „Ty łajdaku, żyjesz jeszcze?”, jeden z nich strzelił mu w usta z pistoletu. Widział to Petro Semenyuk. Krew trysnęła mu z ust, książę upadł. Semenyuk i pani zaprowadzili go na werandę, zawiązali mu usta, ale śmierć była nieunikniona.

Trumnę wykonano w Lubomirce, gdzie był tartak. Petro Semenyuk i Kyrylo Hrytsyuk ścięli w lesie dąb i zrobili krzyż. Dziadek Kyryło wytarł wóz, którym przewożono obornik, i tak na tym brudnym wózku zawieźli trumnę ze zmarłym na cmentarz (był niedaleko od domu, 300 metrów). Ludzie podążali za wózkiem, dzieci trzymały się uchwytów - patyków, które wyróżniały się na bocznych deskach. Wira Gordijczuk, który również jechał za wozem, dobrze to pamięta. Pani bardzo płakała, Herakleusz ją wspierał i mówił, żeby nie płakała, bo przyjdą Sowieci i ich też pobiją.

Książę Hubert został pochowany na wiejskim cmentarzu w Aleksandrii. A żona księcia – Tereza Katarzyna – w lipcu 1940 r. urządziła symboliczny grób Huberta Lubomyrskiego na cmentarzu w Wilianowie (obecnie jedna z dzielnic Warszawy). Sama Tereza Katarzyna zmarła w Warszawie w 1975 roku w wieku 85 lat.

 

Dwa tygodnie po pogrzebie księżna, jej syn Heraklyusz, a także osiemdziesięcioletni dziadek Jakim, który mieszkał naprzeciwko domu księcia i był jego firmanem, zostali wysłani do Kazachstanu. Dziadek Yakym zmarł tam natychmiast. Według Very Semenyuk, księżniczka z wygnania napisała do swojego siostrzeńca w Szwecji, a on wyjednał ich uwolnienie i zabrał ich stamtąd do Polski. W 1958 roku księżniczka przybyła do Aleksandrii. Przyjechała z eskortą, weszła na podwórko domu, w którym kiedyś mieszkał firman Jakym, ale jego wnuk nie wpuścił ich do domu, bo nie wiedział, kim są. Pani zebrała ziemię z grobu męża i według relacji Very Semenyuk zabrała ją do Warszawy do grobu, w którym spoczywają jej przodkowie.

Później Wiera Pietrowna podczas wycieczki po Warszawie odwiedziła księżniczkę. Mieszkała niejako w Warszawie, na ulicy Łazenka, na 9 piętrze. Wiera Pietrowna przywitała się, ucałowała damę w rękę, a ta poczęstowała ją herbatą, wręczyła ojcu Wiery Pietrowna prezenty (bielizna, ubrania itp.) w podzięce za pomoc w pogrzebaniu księcia.

Po wojnie, od 1944 r. w domu książęcym mieścił się wiejski szpital, obecnie na jego miejscu wybudowano później dwa dwukondygnacyjne budynki mieszkalne. Przebudowany budynek cerkwi, z którego po wojnie sowieccy „jastrzębie” zrzucili krzyż, jest obecnie wiejskim ośrodkiem kultury.

Na wiejskim cmentarzu zachował się grób jednego z księży - Klemensa Romanowskiego (1834-1910). Na grobie Ameliny Chorbowej Stempkowskiej z domu Lubomirskiej (1795-1878) znajduje się również płyta nagrobna (zdjęcie tych grobów znajduje się w książce Czesława Khytroya), ale ostatni nagrobek został przewrócony przez drzewo podczas burzy i dziś kilka jego części leży w pobliżu grobu.

Ponad dwadzieścia lat temu (2000 - i lata) na grobie Huberta Lyubomyrskiego Struhlyava postawiono dębowy krzyż, w jego miejsce postawiono metalowy krzyż przy pomocy dozorcy kościoła św. Przemienienia Pańskiego UPC KP (obecnie OCU), obecnie śp. Wasyl Parypa, grób i teren wokół niego były zadbane Na krzyżu są tylko lata urodzenia i śmierci księcia - 1875-1939, to było chyba we wrześniu, tego dnia nikt nie pamięta.

Narożnik wiejskiego cmentarza, na którym obecnie uprzątnięto zagracony i zaniedbany grób księcia. Dziś prawie niemożliwe jest odnalezienie polskich nagrobków, poza wymienionymi powyżej. Na starych polskich cmentarzyskach odbywają się nowe pochówki.

W 2018 roku kosztem parafian Parafii Przemienienia Pańskiego i ofiarodawców na grobie Huberta Lubomirskiego postawiono granitowy krzyż z podziękowaniami dla jego dziadka Fryderyka Lubomirskiego za pomoc w budowie cerkwi. Krzyż poświęcił ks. Siergiej Łuchanin.

Zarośnięte ruiny na terenie dawnego podwórka Lubomirskich w Aleksandrii można było spotkać jeszcze do niedawna. Pozostał po nim park założony przez książąt w XIX wieku, który jest zabytkiem sztuki ogrodniczej i parkowej o znaczeniu lokalnym.

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Авторизація

УВАГА!

Шановні користувачі нашого сайту. В процесі авторизації будуть використані і опубліковані Ваші:

Прізвище, ім'я та по батькові, а також регіон прописки.

Решта персональних даних не будуть зберігатися і не можуть бути використані без Вашого відома.